«Истинно говорю вам: из рожденных женами
не восставал больший Иоанна Крестителя;
но меньший в Царстве Небесном больше его»
                                                    Євангеліє від Матфея

Вікіпедія тлумачить день Івана Купала не як язичницьке, а як традиційне свято, яке відзначається християнами в Україні, Білорусі, Росії в ніч на 7 липня. Якщо це – християнське свято, то хто такий Іван Купала, і як Хреститель Іоанн пов’язаний із цим Купалом? Чи можна православним стрибати через вогнища, ворожити та шукати папороть? Чому всі церковні пости припадають на світські свята, чи не є це продуманими «тактикою і стратегією» Церкви задля смиренності й обмеження вірних?

Про це та інше розповідає Прес-секретар Предстоятеля УПЦ, голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ протоієрей Георгій Коваленко

«Пророк Іоанн та Іван Купала, фактично, одна особа…»

— 7 липня, коли Православна Церква святкує різдво Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна, в народі відоме як свято Івана Купала. Вікіпедія подає свято Івана Купала як християнське, яке святкується в Україні, Росії та Білорусі. Якщо це – християнське свято, то хто такий Іван Купала?

— Для мене пророк Іоанн та Іван Купала, фактично, одна особа. Тому що язичництво не знає свята Івана Купала – воно знає свято Купала.

Думаю, ми маємо справу з намаганням Церкви воцерковити колишні святкування древніх слов’ян. Коли Церква приходить до того чи іншого народу, вона не переробляє святковий цикл цього народу, а «преображає» його.

Наприклад, ми маємо вдалий приклад Різдва, коли святкування Коляди стало лише виконанням різдвяних колядок. Вже ніхто не знає, хто такий Коляда, а всі знають, що колядки – це різдвяні піснеспіви, які прославляють Новонародженого Спасителя. Так само і з днем Івана Купала.

Церква прийшла зі святом Іоанна Хрестителя до народу, який колись відзначав свято Купала, і в такий спосіб переклала сенс християнського свята на зрозумілу для народу Київської Русі мову. Так ми отримали день Івана Купала: Іоанн – це Іван, а Купала, бо хрестять у купелі.

Тому важливо, і це наше завдання, знову повернути цьому святу християнський сенс і припинити проростання язичницького мотиву. Адже на сьогодні ми не маємо реальних язичників в Україні, ми маємо християн, але християн, які до кінця ще не розуміють весь богослужбовий святковий цикл Церкви.

Люди зараз хочуть відзначати свята свого народу. Головне, щоб у цих святах був сенс. Коли з’являється цей сенс, це – християнське свято, коли сенс втрачається, то це – язичництво, іноді навіть під оболонкою християнства.

Якщо людина не розуміє, що вона святкує, і йде до храму тільки за водою, яблуками чи крашанками, то втрачає головне у святкуванні. З іншого боку, коли людина розуміє, що святкує саме Різдво Христове, Великдень, Преображення чи свято Іоанна Хрестителя – не залежно від того, як воно називається: «різдво Предтечі та Іоанна Хрестителя» чи «свято Івана Купала», – то тоді вона святкує християнське свято.

«Коли в нас є розуміння того, у що ми віримо, це – християнство»

— Сьогодні Ви у своєму блозі написали, що «Православ’я – це наше язичництво». Що Ви мали на увазі?

—  Якщо звертатися до етимології слова «язичництво», то бачимо, що воно походить від слова «язик». «Язик» – це народ, тому язичництво – це народна релігія. Колись народною релігією для слов’ян було язичництво, але ми вже понад тисячу років є християнами, і нашою народною релігією є Православ’я.

За статистикою, 90% українців визнають себе віруючими, з них 80% – православними. А з тих 90% віруючих, я думаю, 99% християн, і всі вони вірять у Бога – Іісуса Христа, шанують Божу Матір і моляться перед її іконами, вшановують пам’ять святих і вклоняються їх чесним мощам. Тому, фактично, ця віра – народна.

Минулої неділі читалося Євангеліє про сотника – римлянина, язичника, який просив Христа помолитися за юнака, котрий хворів. Більше того, він просив Христа не йти до нього, а тільки сказати слово, і Христос сказав, що не бачив такої великої віри серед народу Ізраїлю.

Це також для нас приклад того, що іноді ми, воцерковлені люди, поводимо себе, як апостоли, як фарисеї тодішні. А люди невоцерковлені поводять себе, як цей римський сотник, по-народному. Вони щиро вірять у Христа, щиро вірять у святих, у дію церковної молитви, в дію благодаті Божої. Вірять у те, що можна отримати зцілення по молитвах перед чудотворною іконою, чи напившись Хрещенської води.

Тобто ця віра – народна, і ця народна віра – православна, тому ми маємо наповнювати її християнським сенсом, щоб ця щирість була пов’язана з розумінням. Адже Господь вимагає від нас розумної віри.

Відміна язичництва від християнства в чому? Язичники не знали Бога, вони розуміли, що є якась сила, якісь стихії, намагалися поклонятися цим стихіям або ними керувати за допомогою незрозумілих дій. А християни знають Бога. Християни знають, що Христос втілився, став людиною, знають, що Христос був розіп’ятий і воскрес, що своїм воскресінням Він відкрив і нам двері до життя вічного – до Царства Небесного.

З іншого боку, коли ця віра прикрашається традиціями, обрядами, богослужіннями, то дає нам можливість не тільки наситити розум, а й наситити наші серця, в тому числі, естетичні почуття.
Коли в нас є розуміння того, у що ми віримо, це – християнство. Коли ми виймаємо це розуміння, і залишається тільки зовнішня форма, тоді повертаємось до язичництва.

«Головне, щоб народні святкування не відволікали нас від молитви»

— Ви сказали, що релігія знає свого Бога і святих, тож, православні знають, хто такий Іоанн Хреститель. Тоді чи не є лукавством із боку віруючих християн стрибати через вогонь, брати участь у ворожіннях із нагоди дня якогось там Івана Купала?

— Колись Церква намагалася поєднати цю дохристиянську традицію з християнським святкуванням. Якщо ми сьогодні будемо намагатися знову це поєднати, поставимо знак рівності між Іоанном Хрестителем та Іваном Купалою, то не будемо стрибати через багаття, не будемо звертатися до магічних дій, тому що це – нехристиянська традиція. З іншого боку, ми знайдемо ті християнські традиції, які будуть, скажімо так, личити цьому святкуванню.

Якщо ми розділимо Іоанна Хрестителя і Івана Купала, то тоді, де-факто, відродимо язичництво, відродимо дохристиянські традиції і таким чином породимо неоязичництво.

Для Церкви Івана Купала – це місіонерський виклик. Ми, як місіонери, повторюсь, маємо повернути християнський сенс цьому святкуванню, наповнити його християнським сенсом, якимось обрядами, які не носять містичного чи релігійного змісту, а є просто прикрасою. Як є прикрасою, наприклад, зелень в наших руках у Зелену неділю, як є прикрасою Різдва різдвяні вертепи і колядки. Ті традиції, які треба поширювати та шанувати, треба продовжувати в поколіннях наших дітей.

— То як саме мають поводитися православні християни, які вранці молилися за богослужінням, а ввечері збираються піти на гуляння?

— Ще раз повторюся: не треба цим хороводам, пісням чи стрибкам через багаття надавати релігійного сенсу. Не треба виділяти якогось окремого Івана Купала, поклонятися йому та вшановувати. Ми знаємо Бога, знаємо Його пророка Хрестителя Іоанна. Головне, щоб ці народні святкування не відволікали нас від молитви.

З іншого боку, ми знаходимося в площині Петрового посту, і, думаю, веселощі чи гульбища зараз недоречні.

«Свято в піст – чергове завдання для нас: навчитися радіти і святкувати таким чином, щоб це було гідно християнина»

— Ви зазначили, що свято Іоанна Хрестителя з його народними гуляннями припадає на Петрів піст, і тому варто себе обмежити. Часто лунають закиди, що Церква навмисно обмежує народні традиції та святкування постами: Новий рік, який припадає на Різдвяний піст, свято Івана Купала, який припадає на Петрів піст. Чи дійсно Церква обмежує радість своїх вірних, постійно пропонуючи їм суворі пости?

— Християнство – це релігія радості. Просто розуміння радості є різним. Відміна християнської радості та християнського святкування від святкування язичницького, напевне, якраз у самому способі святкування. Коли святкує християнин, він залишається в здоровому глузді, не доводить себе до стану, коли перестає себе пам’ятати або входить в якийсь транс.

Тому, думаю, свято в піст – чергове завдання для нас: навчитися радіти і святкувати таким чином, щоб це було гідно християнина. Від того, піст сьогодні чи ні, Господь для нас ні ближче, ні далі. Ми маємо завжди жити так, щоб відчувати, що Господь разом із нами, і завжди святкувати та постувати, зважаючи на це.

Навіть добре, що нецерковні свята припадають на піст, бо це для нас своєрідний шанс навчитися святкувати по-християнськи.

Наприклад, у мене день народження завжди в піст. Але сьогодні я не бачу в цьому жодної проблеми. Може бути і пісний стіл, може бути і пісна радість, може бути і спілкування з друзями. Зовсім не обов’язково, щоб ця радість переходила межі.

Думаю, ми можемо поєднати християнське святкування Іоанна Хрестителя, Різдва, Великодня чи Преображення з народними традиціями. Якраз у такий спосіб ми і прикрасимо свято, і порадіємо справжньою християнською радістю.

Бесіду вела Юлія Комінко
«Православіє в Україні»