В одному підмосковному храмі працює сторожем нестарий ще чоловік. У нього впалі щоки, рання лисина – здебільшого результат буйної пиятики в молодості. Зараз він не п’є.
– Зайшов, – розповідає, – якось випадково в храм з цікавості і з пляшкою горілки в кишені. Стою, дивлюся, чудно якось, дорослі люди, а поклони б’ють, хрестяться. І раптом пронизало, як розпеченим залізом – такою ненависною стала пляшка в кишені. Вийшов за огорожу і вилив її прямо на землю. І – знову в храм. І якось само собою вийшло: все, більше пити не буду.
Знаю його матір. Коли запитала, як зцілився її син від тяжкої недуги, вона заплакала:
– Молилася, дуже молилася.
“Само собою вийшло”… За цим “само собою” молитовна праця люблячої матері. І може, саме тоді, коли пронизало його душу озаріння, стояла ця жінка похилого віку на стертих до крові колінах і молила Бога спасти свого заблудлого сина. Він про це і не довідається ніколи. То нічого, що не довідається. Але ж кинув пити, кинув шабашити серед таких, як він, заблудлих, і прийшов сторожем в храм Божий за скромну зарплату чесно працюючої людини. Допоможи йому, Господи. І матері його воздай сторицею за терпіння.
Наталя Сухініна