Багач над багачами був Степан Бобик, не тільки на все своє село, але й на все Поділля! Багачем він був скупим – скупар над скупарями. Якщо який бідний, немічний дідусь прийде до нього і просить хліба, то він гнав його з прокльонами з хати.
– Немає в мене хліба для жебраків, – кричав.
А було – й собаками цькував.
Навіть того, що лишалося з їди, не давав бідним.
– Краще кинути це свиням у корито, – говорив. А була в Бобика дочка-одиначка Катруся. Вона зовсім не вдалася в батька. Мала серденько добре та чутливе на людське горе й була дуже побожна. Часом велів їй батько напекти з тіста іграшок, щоб мала чим гратися. Та вона тоді прокрадалася з обійстя й роздаровувала це все бідним дітям.
Раз пішов батько потайки за нею. Коли побачив, що вона ввійшла в хату бідного зарібника, подався тихо за нею, й саме, як вона вже хотіла пороздавати свої ласощі, з’явився перед нею.
– Чи ж я на це велів оте все пекти для тебе, – загримів аж червоний від гніву, відібрав все та викинув через вікно в болото.
Та тільки він викинув останні ласощі і виштовхнув Катрусю поперед себе з хати, а тут як стемніє відразу, небо застелили чорні хмари, все огорнула темрява. Трохи видійшов Бобик з дочкою, а тут як посипався з хмар густий град. А градини, як горіхи, а то й з яйце, падають! Був би град повбивав їх, коли б не сховалися в зарібниковій хаті.
Гнів Бобика розвіявся відразу, він з пополотнілим обличчям стояв біля вікна та дивився на свої ниви, як їх бив град. Коли чорна хмара посунулася далі, нічого зеленого не було на полі, ні в селі. Навіть листя дерев пооббивав град. Важко було впізнати все довкола, від землі віяло холодом, як зимою. Колоски на нивах, плоди в садах, овочі і зеленина на городах пропали. Однак це Бобика не змінило.
– Я це лихо переможу власними силами. І кинувся сіяти й садити все наново. Засів зійшов, але колоски були пустими. Так заглянула нужда в хату багача Бобика, вийшли всі запаси харчів. Слуги покинули безбожного скупаря. І дійшло до того, що Катруся сама мусила ходити коло худібки. А досі забороняв їй батько усяку роботу.
Одного ранку стояла Катруся в сінешніх дверях і читала ранішні молитви і благала Пречисту попросити Бога, щоб уже не карав її батька.
– Коли батько не робив, як слід, по правді, то нехай я спокутую за це, працюватиму день і ніч, все, що моє, роздам убогим, тільки не дай нам пропасти, ти наша поміч, наша відрада, і дай також, щоб батько міг знову молитися!
Тут надійшла якась убого зодягнена жінка та стала прохати:
– Чи не маєш, дівчино, що з їжі? Я така голодна!
Швиденько сягнула Катруся в кишеньку й добула відтіля скоринку хліба й подала її бідній жінці.
– Більше не маю! – сказала сумно.
– А ти? – спитала жінка й узяла шматок скоринки.
– Я? – дівча зашарілося й опустило очі додолу. Не хотіла признатися, що вона тепер голодуватиме, тож сказала: “Щось вже найду, може, ягоди…”
– Добре, дитино, – сказала на це жінка. – Гляди, ось тутечки хліб, бери й їж!
Коли Катруся підвела очі, жінки вже не було. Замість неї стояла ясна пані. Ясне сяйво огортало колом її голову з золотистим волоссям, очі сяяли добротою, і була вона гарна, як цариця. І одяг на ній царський, голубого й рожевого кольору, перетканий золотом. А верхній синій плащ був увесь обсипаний зірками срібними й золотими. Тільки лице було те саме.
– Хто ви, пані? – запитала Катруся. – Чи не сама Мати Божа – Цариця Неба?
Пані кивнула головою та й сказала:
– Скажи батькові, з ким ти говорила. І скажи від мене, нехай вижне пусте колосся та звезе, як кару за лиходійства. Потім нехай засіє знову в ім’я Боже. А коли вже могтиме молитися над новим засівом, то збере багате жниво, це я обіцяю вам.
Катруся впала навколішки та плакала з радощів, що знову все буде добре.
Коли підвела очі, Матері Божої вже не було. Катруся сіла на порозі та їла скоринку, що їй подала Пречиста, їла й наситилася, однак скоринка не зменшилася. Так було й на другий день, і на третій, їли її всі домашні, а вона все не меншала. Так було до нового хліба. А жниво було багате-багате.
За книгою Антона Лотоцького
“Левада Пречистої”