Наш портал розповідає про служіння православних громад Боярського благочиння (Київська єпархія, Українська Православна Церква).
Проект заснований та здійснюється з благословіння Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського та всієї України


 

Проблема діалогу між Українською Православною Церквою та «неканонічним православ’ям» – УПЦ КП і УАПЦ

17. 03. 2008

З доповіді Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського та всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви

У розколі із законним Священноначалієм і світовим Православ’ям опинилися мільйони людей. І якщо певна частина з них перебуває у розколі внаслідок певного свідомого вибору, то багато простих віруючих і навіть їхніх служителів перебувають сьогодні в канонічній ізоляції швидше через відсутність належної догматичної та канонічної освіченості. Загальновідомо, що в радянський період Православна Церква була вкрай обмеженою у своїй місіонерській і просвітницькій діяльності. Вона не мала можливості проводити катехізацію; парафіяльне життя часто лімітувалося здійсненням богослужінь. Таким чином, на початку 1990-х років, коли в Україні виник потужний національно-патріотичний рух, багато православних християн, які не мали можливості поглибити свої знання у вірі, стали жертвами романтичної «етнофілетичної» ідеології.

Від цієї ідеології, у першу чергу, постраждала інтелігенція, що помилково побачила в Церкві інструмент для сакралізації молодої української держави. Пізніше «етнофілетична» ідеологія охопила й частину православного кліру. Виник розкол. Проте слід зазначити, що дії не всіх його творців і активних учасників були зумовлені такою ідеологією. У ситуації початку 1990-х, коли на Західній Україні стрімко відроджувалися структури УГКЦ, багато православних кліриків дійшли висновку, що єдиний спосіб зберегти Православ’я в цьому регіоні – це створення своєї, «національної Церкви», яка б могла зупинити стихійну експансію УГКЦ.

Чи мали рацію православні священики, які розірвали спілкування із законним єпископатом і похапцем оголосили свої парафії «автокефальними»? Їхнє становище в той час було вкрай нелегким. На Західній Україні панувала ейфорія, зумовлена здобуттям державності. Стрімко розширювала свої структури і вплив у суспільстві УГКЦ, що позиціонувала себе єдиною «національною церквою». Українська Православна Церква, що перебувала в канонічній єдності з Московським Патріархатом, здавалося б, мала стати «суспільним вигненцем», Церквою, якій назавжди відмовлено в праві бути повноцінним партнером нової держави.

Однак той факт, що, незважаючи на протистояння на Західній Україні канонічного та «автокефального» Православ’я, Українській Православній Церкві вдалося сьогодні відновити там свою присутність, свідчить про те, що у тих, хто обрав шлях розколу, були й інші можливості. Як зазначив один сучасний науковець, в історії бувають моменти, коли ми не маємо можливості рушити ані ліворуч, ані праворуч, і тоді єдиним можливим напрямком руху залишається рух до неба – тобто сповідництво.

Сучасна УАПЦ, понад 70 відсотків парафій якої розташовано в західному регіоні України, – це пряма спадкоємиця тієї частини галицького православного кліру, що наприкінці 80-х років минулого століття спробувала зберегти на цій землі Православ’я шляхом його незаконної «автокефалізації».

У 1995 році на прохання представників цієї гілки автокефального руху було розпочато діалог Української Православної Церкви з УАПЦ. На жаль, через якийсь час усередині УАПЦ виникли певні проблеми, і діалог було припинено. Наприкінці 2005 року глава УАПЦ Мефодій (Кудряков) надіслав до Священного Синоду УПЦ Звернення з проханням відновлення діалогу. Це Звернення було позитивно розглянуте Священним Синодом, а переговорний процес відновили. Цього разу ведення діалогу було успішнішим. Відбулося кілька раундів переговорів, у ході яких сторонам вдалося дійти певного висновку та краще зрозуміти позицію протилежного суб’єкта діалогу. Більше того, аналіз документів УАПЦ свідчить, що даний процес підштовхнув її керівництво до деякої зміни власної «еклезіологічної ідентичності». Зокрема, своїм соборним рішенням від 15 серпня 2006 року УАПЦ відмовилася від ідеології етнофілетизму, що протягом десятиліть була основою автокефального руху. Як було заявлено в авторитетному документі УАПЦ, хоча в публічних заявах вона й іменується «національною Церквою» українського народу, «ми розуміємо цей термін у світлі християнського універсалізму та канонічної традиції Православ’я, з’єднуючи його з ідеєю Помісної Церкви». Разом із тим, як проголошено в цій самій Заяві, ієрархія УАПЦ засуджує етнофілетизм «як хибне уявлення про основи організації життя Помісної Церкви» і відмовляється від нього «як від способу будівництва церковного життя в Україні» («Заява Архієрейського Собору УАПЦ від 15 серпня 2006 року з приводу об’єднання Українського Православ’я»).

Більш проблематичною була й залишається можливість діалогу УПЦ з УПЦ КП, яку очолює колишній митрополит Філарет. Наша Церква принципово не виступає проти ведення цього діалогу; більше того, проведення його вважається нами вельми бажаним. Однак, чітко дотримуючись канонічної традиції, ми не можемо вести офіційний і повноцінний діалог з УПЦ КП доти, поки її глава не приніс покаяння в гріху розколу перед Матір’ю-Церквою і перебуває під анафемою.

У Церкві, що є Боголюдським організмом, немає такого гріха, який би не можна було знищити, сповідати та благодатно подолати. Не є винятком і гріх розколу – один із найтяжчих гріхів, на думку святих отців. Однак розкол – це не тільки «особистий гріх», а й гріх проти Церкви, оскільки тут гріх однієї людини призводить до катастрофічних наслідків для багатьох. Тому повернення і благодатне залучення до церковної єдності тих, хто раніше від неї відпав, має супроводжуватися не лише особистим покаянням, а й відновленням єдності та миру в Церкві. Позиція нашої Церкви у справі подолання розколу та відновлення церковної єдності в Україні не зумовлена жодними політичними причинами або гордовитим бажанням публічного приниження інших. Ми чекаємо від лідерів тих, хто перебуває в розколі, особистого подвигу – усвідомлення свого трагічного становища та необхідності благодатного покаяння. Покаяння не може бути «принизливим»; навпаки, воно підносить людину, оскільки наслідком покаяння є відновлення повноти благодатного спілкування з Богом. Але воно не може зводитися до підпису під якимось дипломатичним меморандумом. Профанація Таїнства не принесе церковної єдності та миру. І навпаки, справжнє покаяння, покаяння як особистий подвиг, може насичувати церковне життя повнотою любові та єдності. Такого не політичного, а справжнього, особисто вистражданого покаяння, якому радіють ангели на небі та церковний народ на землі, ми й чекаємо від тих, хто відокремився від церковної повноти. І саме таке покаяння може вилікувати не тільки душі проводирів розколу, а і їхню паству.

Поза Церквою немає повноти істини та благодаті. Однак істина і благодать не можуть бути предметом власності та гордощів. Тому, зберігаючи неушкодженою чистоту своєї віри та канонічність своєї ієрархії, Українська Православна Церква не перебуває у гордовитій самоті, а є відкритою до діалогу з братами, які відокремилися від нас. Наша мета – засвідчити перед ними, що в нашій Церкві живе та діє Христова любов, що допоможе їм повернутися до оселі Отця, яку вони колись покинули. За прикладом люблячого батька з притчі про блудного сина, Українська Православна Церква готова сьогодні вийти назустріч своїм заблудлим дітям і випередити їхнє покаяння своєю відкритістю та любов’ю.

Так, 21 січня минулого року нами був прийнятий один із представників «поміркованого крила» в УПЦ КП ректор Київської богословської академії Димитрій (Рудюк), який передав нам звернення Синоду цієї церковної структури на ім’я Собору УПЦ. Того самого дня відбулася зустріч Димитрія (Рудюка) з Ректором Київської духовної академії єпископом Бориспільським Антонієм, на якій було обговорено низку проблем, що постали сьогодні перед богословською школою в Україні, зокрема, проблему державної акредитації конфесійних навчальних закладів.

Проте йдеться не про початок діалогу, а про спільне обговорення умов, за яких він може розпочатися. Священний Синод УПЦ неодноразово формулював ці умови, але сьогодні для нас важливо не лише на них вказати, а й засвідчити перед нашими братами в УПЦ КП та УАПЦ, що розлука з ними, за словами святого Григорія Богослова, крає наше серце.

Водночас ми очікуємо, що подібні контакти не тільки допоможуть нам вибудувати такий тип відносин, за яких міг би відбутися повноформатний діалог, а й сприятимуть позитивним зрушенням в еклезіологічній свідомості розкольників. Ми маємо пам’ятати, що розкол можна подолати лише тоді, коли між Церквою та схизматиками існує догматична однодумність. Чи збереглася така однодумність між УПЦ і «неканонічним православ’ям» – УАПЦ і УПЦ КП? Звичайно, якщо детальніше дослідити еклезіологічні погляди «автокефалістів», то можна дійти висновку, що вони небездоганні, а інколи навіть граничать з єретичними. Однак у цілому догматична однодумність між нами зберігається, і це дає нам надію, що в майбутньому в ході діалогічного спілкування однодумність з низки еклезіологічних питань буде остаточно знайдено.

Друкується за текстом доповіді Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського та всієї України,
Предстоятеля Української Православної Церкви
Варшава, Польша. Лютий 2008 року

Докладніше читайте, будь ласка, на Офіційному сайті УПЦ (http://orthodox.org.ua)


 

Додати в соціальні мережі


Google Buzz Vkontakte Facebook Twitter Мой мир Livejournal SEO Community News2.ru Korica Google Bookmarks Digg I.ua Закладки Yandex Linkstore Myscoop Ru-marks Webmarks Ruspace Web-zakladka Zakladok.net Reddit delicious Technorati Slashdot Yahoo My Web БобрДобр.ru МоёМесто.ru

Автопідбір публікацій за темою



Сусідні публікації