Наш портал розповідає про служіння православних громад Боярського благочиння (Київська єпархія, Українська Православна Церква).
Проект заснований та здійснюється з благословіння Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського та всієї України


 

Сказання про розбиту церкву

25. 05. 2008

Ця сумна історія відбулася в невеликому селищі Розвальне, що на західній Україні, у ті далекі часи, коли славний гетьман Богдан Хмельницький відстоював батьківську віру Православну, обороняючи її від католицької експансії. Священником тоді був у селі отець Семен Кудивітер.

Одного похмурого дня до його хати зайшов дяк та, взявши, як належить, благословення, промовив: «Отче дорогий, мушу говорити тобі, як наказала громада. Селяни наші стали сперечатися: чому ксьондзи латинські одні ризи одягають на службу Божу, а грецькі попи, себто наші православні, не такі? І для чого їх стільки навигадували тих попівських одеж, хіба без них не можна службу правити? Та й навіщо, кажуть, шити ту дорогу одежу? Тяжкі часи нині настали, скрута кругом. А Грицько писар, людина грамотна, узагалі каже, що нині в лютеранів священники моляться у тій одежі, що в ній певно й борщ їдять! Отож, отець Семен, просить громада, щоб і ти не служив більше у тих ризах». Засмутився священник, але будучи чоловіком слабким і податливим, всеж погодився. Став він правити службу у строкатій вишиванці та гарних нових шароварах.

Пройшли роки. Священником у церкві був онук покійного Семена, а село давно вже звикло до тієї служби. Жоднен тепер не сумнівася, що сам апостол Андрій на землі Київській служив обідню в українських шароварах. Бувало, селянам хтось докоряв, кажучи: «Не угодна Богові така служба! Треба молитись і вірувати так, як Церква свята вірувала в усі часи і вірувала повсюди!». Але ті гнівались і казали у відповідь: «І слухати не хочемо! Так молились наші батьки, наші діди і так будуть молитися наші діти й онуки!», уявляючи себе ревними захисниками освячених віками традицій. І ніхто не міг їх переконати у протилежному. Більше того, і сусідні парафії спокусились «простотою і ясністю» їхньої служби і стали й собі правити «по-розвальному».

Ще кажуть, що десь у той час побував у селі сам гетьман Мазепа, молився у сільській церкві, а в скорому часі після того уклав сумнозвісну таємну угоду зі шведами, щоб воювати проти єдиновірних. Але пережило село і Мазепу, і усіх гетьманів. Розрослося, і наче непогано жили селяни, в усякому разі, на Бога не нарікали. Хоча дещо і змінилося в їхньому побуті. З часом, коли церква похилилась і прийшла в непридатність, громада стала молитися в гарно вибіленій хатині. І не тому, що церкву не могли збудувати, а через те, що не могли зрозуміти, навіщо ж та церква взагалі потрібна! «Хіба не приймає Бог молитви у хаті, чи на полі? – казали люди. – Богові угодна молитва на всякому місці! А бані на цервах – яка з них користь? А іконостас навіщо? зовсім попа не видно, коли той молиться. А ікони можна і на стінах повісити! Хоча, навіщо вони, ті ікони?..» І ще багато іншого могли розповісти кожному, хто тільки міг те вислухати.

А так, усе залишилося по-старому. От тільки селище стало зватись не Розвальне, а Розбите. І річка в селі висохла. Та ікона Матері Божої заплакала…

Луцьк Православний (http://luchesk.blogspot.com)


 

Додати в соціальні мережі


Google Buzz Vkontakte Facebook Twitter Мой мир Livejournal SEO Community News2.ru Korica Google Bookmarks Digg I.ua Закладки Yandex Linkstore Myscoop Ru-marks Webmarks Ruspace Web-zakladka Zakladok.net Reddit delicious Technorati Slashdot Yahoo My Web БобрДобр.ru МоёМесто.ru

Автопідбір публікацій за темою



Сусідні публікації