Наш портал розповідає про служіння православних громад Боярського благочиння (Київська єпархія, Українська Православна Церква).
Проект заснований та здійснюється з благословіння Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського та всієї України


 

Проблеми відносин Української Православної Церкви і органів державної влади

04. 03. 2008

Блаженніший Володимир, Митрополит Київський та всієї України, Предстоятель Української Православної ЦерквиЗ доповіді Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського та всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви

У держави завжди існувала спокуса до створення тіньових механізмів впливу на Церкву та її ієрархів. Однак, якщо в тоталітарних державах такі механізми та могли вплинути на церковне життя, то в сучасних демократичних країнах ці механізми навіть якщо мають місце, то виявляються неефективними. Не є винятком і сучасна Україна. Аналіз релігійної політики української держави впродовж 1992-2007 років свідчить, що всі три Президенти України (Л. Кравчук, Л. Кучма та В. Ющенко) були і є прихильниками створення «єдиної Помісної Церкви», вбачаючи в ній один із механізмів становлення та консолідації української нації.

Відповідно, ставлячи перед собою завдання створення такої єдиної Церкви, глави української держави дотримувалися певної політики щодо Української Православної Церкви. За цей час Церква випробувала на собі всю гаму «відтінків впливу»: від ігнорування та виштовхування на периферію громадського життя до пропозицій статусу по суті державної Церкви в обмін на ті чи інші умови.

Чи в змозі сьогодні сама держава об’єктивно і ґрунтовно відповісти собі і православному суспільству, для чого їй потрібна «Помісна Церква»? Якими гіпотетично могли б бути її відносини з Православною Церквою з набуттям нею автокефального статусу? Відповіді на ці запитання не давалися. Озвучувалося лише бажання, щоб Церква такий статус отримала. Держава хоче помісного статусу Українському Православ’ю. А який статус Українське Православ’я має сьогодні в Україні? Якого внутрішньоукраїнського статусу надала держава Православ’ю?

Утвердження Помісної Церкви не може бути одностороннім актом виконання волі можновладців. Зацікавленою в досягненні того статусу, який би допомагав церковній місії, має бути й Церква, чого, на жаль, сьогодні в Україні не спостерігається. Відносини між Церквою та державою далекі від гармонійних, далекі від тих, які сприяли б прискоренню втілення в життя ідеї Помісної Церкви. Насамперед це стосується затягування і небажання надати Церкві статусу юридичної особи, внаслідок чого Церква не може стати власником майна, яким користується, і того, яке повертається релігійним організаціям, що входять до її складу. Гостру конфліктогенність зберігає норма застарілого Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо почергового використання культових споруд (ст. 17). Дане положення створює умови для фактичної залежності релігійних організацій від упередженої позиції місцевих органів влади та постійно провокує міжцерковні конфлікти та сутички. Незважаючи на те, що було видано вже кілька указів Президента та Кабінету Міністрів України стосовно повернення релігійним організаціям церковного майна та подолання наслідків політики колишнього СРСР щодо релігії, жоден із прийнятих нормативних актів у повному обсязі не виконано.

Предстоятеля Української Православної Церкви не допускають до богослужіння в споконвічному кафедральному соборі київських митрополитів – Святій Софії Київській. Кафедральний Свято-Володимирський собор та резиденція Предстоятеля УПЦ, по-розбійницькому захоплені розкольниками в 1992 році, утримуються ними і досі не повернуті Церкві – їхньому законному власникові. Держава залишається глухою і до численних прохань щодо проголошення Дня пам’яті святого рівноапостольного київського князя Володимира (28 липня) державним святом. Не отримано, незважаючи на їх офіційний характер, відповіді на жодне із Звернень і Заяв Священного Собору або Синоду УПЦ з того чи іншого питання. Прикладом зневажливого ставлення з боку держави до православних та їхніх релігійних переконань і почуттів стало привезення до України нині покійного понтифіка Івана-Павла II та необґрунтоване пастирською доцільністю перенесення зі Львова до столиці України – золотоверхого Києва – осередку уніатів – суто регіонального явища Західної України. Церква залишається непочутою в багатьох питаннях зовнішнього та внутрішнього життя. І саме в такому стані непозитивного ставлення до Церкви держави від неї ж вимагають поступок щодо бажань держави! Чи є це логічним? УПЦ не має доступу до школи та засобів масової інформації, систематично ганьбиться купкою націоналістів і ставиться в ідеологічні межі меншовартості. Але незважаючи на це, як Церква свого народу, вона завжди закликала, закликає і буде закликати до єдності Православ’я, оскільки ненормальний стан розділення відволікає увагу та розпорошує сили на внутрішню, нікому не потрібну боротьбу та ворожнечу. Натомість потрібно спільними зусиллями вирішувати питання своєї прямої місії – євангелізації українського суспільства, активізувати соціальну, благодійну та просвітницьку діяльність, а не докоряти один одному в непатріотичності чи доводити, хто з нас більший українець. Необхідно показувати віру свою від діл своїх (див.: Як. 2, 18).

Сама держава, бажаючи мати єдину Українську Православну Церкву, соромиться у своїх законодавчих нормативних актах найменувати себе православною, соромиться відзначити особливу роль Православ’я у власному ж становленні та тисячолітньому процесі державотворення України. Для того, щоб в Українській Православній Церкві, в усієї її Повноти визріло бажання набути визначеного державою статусу, необхідно принаймні законодавчо врегулювати особливий статус Православ’я в Україні. Держава повинна сказати: «Я православна».

Українська Православна Церква відкрита до співробітництва з державою і зацікавлена в ньому. Але ми пам’ятаємо про те, якою дорогою ціною отримана наша церковна незалежність, при збереженні єдності, і ніколи не дозволимо собі зробити її розмінною монетою для вирішення тієї або іншої проблеми в церковно-державних відносинах.

Усі три глави української держави відстоювали своє бачення церковної проблеми, наголошуючи на тому, що в незалежній державі повинна бути незалежна (читай: автокефальна чи помісна) Церква (за словами Леоніда Кравчука). Однак висновки та висловлювання деяких експертів про те, нібито нинішній глава української держави чинить безпрецедентний тиск на Священноначаліє УПЦ з метою відокремлення її від Повноти Руської Церкви, є необґрунтованими. Президент України справді є прихильником об’єднання всіх православних віруючих країни в єдину Православну Церкву, яка б мала статус автокефальної. Проте, привселюдно висловлюючи свою позицію з цього питання, Президент не чинить систематичного політичного тиску на нашу Церкву з метою канонічного розриву УПЦ з Московським Патріархатом.

Приємно, що глава держави позиціонує себе, як і належить, на нашу думку, українцю, православним християнином. Проте доводиться констатувати факт нерозуміння ним еклезіологічних тонкощів і причин існуючого розділення Українського Православ’я. На жаль, воно сприймається ним, як і більшістю віруючих з неглибоким рівнем церковної та богословської освіти, як різниця в юрисдикційній приналежності. Саме такий погляд намагається нав’язати суспільству керівництво «Київського Патріархату».

Варто зазначити, що тиск на УПЦ, на жаль, справді має місце. І часом він відчутний не лише на регіональному, а й на всеукраїнському рівні. Однак найчастіше такий тиск йде не від центральної державної влади, а від націоналістично орієнтованих політичних структур і політиків, вплив яких, на жаль, відчутний у сучасному політичному житті нашої країни.

Коли наша Церква зазнає тиску з боку державних структур, у більшості випадків це тиск місцевих органів влади. Особливо відчутною є така діяльність місцевої влади в західному регіоні України, де багато державних чиновників дозволяють собі проводити релігійну політику на користь «власної» конфесії – УГКЦ або УПЦ КП. Яскравим прикладом може слугувати політична кар’єра вкрай націоналістично налаштованого політика В.М. Червонія, який упродовж 2005-2006 років займав посаду голови Рівненської обласної державної адміністрації. На посаді губернатора пан Червоній провадив упереджену конфесійну політику, систематично сприяв порушенню прав віруючих УПЦ. Але його діяльність у конфесійній сфері була обумовлена не відповідними директивами глави української держави, а його особистими політичними та конфесійними уподобаннями. Разом із тим, у Президента країни виявилося достатньо політичної мудрості, щоб дати об’єктивну оцінку його діяльності та усунути з посади, в результаті чого тиск місцевих органів влади на громади УПЦ у Рівненській області значно зменшився.

Як свідчить вищенаведений приклад, Українська Православна Церква здійснює сьогодні своє спасенне служіння у складних, а іноді вкрай несприятливих умовах. Втім центральній державній владі можна дорікнути швидше не за провокування релігійних конфліктів, а за неоперативне й недостатнє реагування на наявність таких у регіонах.

Який основний висновок змогла зробити наша Церква у сфері церковно-державних відносин за останній період свого існування? У чому полягає наданий нам історією урок?

Перше. Незважаючи на історичні негаразди та труднощі у відносинах з державною владою, Церква має прямувати шляхом свободи, залишаючись внутрішньо й зовнішньо незалежною від держави.

Друге. Будь-який тиск на Церкву з боку держави в умовах демократії є неприйнятним і навіть нераціональним, оскільки він не може радикальним чином і протягом тривалого часу впливати на церковне життя. Щоправда, такий тиск неефективний лише за однієї умови, а саме: якщо церковна ієрархія не веде погоджувальної політики, але публічно вказує на факти порушення прав віруючих.

Друкується за текстом доповіді Блаженнішого Володимира,
Митрополита Київського та всієї України,
Предстоятеля Української Православної Церкви
Варшава, Польша. Лютий 2008 року

Докладніше читайте, будь ласка, на Офіційному сайті УПЦ (http://orthodox.org.ua)


 

Додати в соціальні мережі


Google Buzz Vkontakte Facebook Twitter Мой мир Livejournal SEO Community News2.ru Korica Google Bookmarks Digg I.ua Закладки Yandex Linkstore Myscoop Ru-marks Webmarks Ruspace Web-zakladka Zakladok.net Reddit delicious Technorati Slashdot Yahoo My Web БобрДобр.ru МоёМесто.ru

Автопідбір публікацій за темою



Сусідні публікації