Наш портал розповідає про служіння православних громад Боярського благочиння (Київська єпархія, Українська Православна Церква).
Проект заснований та здійснюється з благословіння Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського та всієї України


 

Українська Православна Церква і Українська держава

28. 02. 2008

Блаженніший Володимир, Митрополит Київський та всієї України, Предстоятель Української Православної ЦерквиЗ доповіді Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського та всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви

Позиція Української Православної Церкви у сфері відносин суспільства та Церкви, а також держави та Церкви, в цілому є логічною та послідовною. Незважаючи на те, що Україна та українське суспільство за останні кілька років доволі суттєво змінилися, сама ця позиція не зазнала кардинальних трансформацій. Слід визнати, що ми почали більш точно формулювати її та послідовно втілювати в життя. Дотримуючись завіту Господа нашого Ісуса Христа, Українська Православна Церква завжди вважала і вважає, що в основі взаємодії Церкви (Царства, що не від миру цього) і держави повинен бути принцип «віддайте кесареве кесареві, а Боже Богові» (Мф. 22, 21).

Ми можемо по-різному ставитися до концепції світської держави, обговорювати її переваги та недоліки, однак маємо визнати, що на сьогодні ця концепція фактично безальтернативно панує в усіх європейських країнах (навіть у тих, де церква формально не відокремлена від держави), а також у більшості неєвропейських країн. У поліконфесійній Україні альтернативи такому підходу немає. Це твердження, звичайно ж, не можна інтерпретувати в тому розумінні, що ми обираємо між вірою і толерантністю та віддаємо перевагу останній. Навпаки, ми віримо і сподіваємося, що щира віра не може бути плодом насильства – вона народжується у свободі: «ніхто не може прийти до Мене, якщо на те не буде дано йому від Отця Мого» (Ін. 6, 44; 65).

З огляду на це варто підкреслити, що держава не може бути компетентною в питаннях віри. У неї немає, скажемо так, відповідного інструментарію, що надає можливості відрізняти істину Божественного Одкровення від єресі. Церква ж, яка живе в онтологічній єдності з Господом, своїм соборним розумом розкриває догмати віри і свято зберігає їх. Усе, що може запропонувати сучасна держава в цій царині, – це лише релігієзнавча експертиза. Навряд чи хтось ризикне стверджувати, що колоквіум релігієзнавців, нехай і найвидатніших, може визначити, яка віра є істинною, а яка – ні. Історія сповнена прикладів, коли навіть візантійські імператори, які виросли в лоні Православної Церкви, впадали в єресь і підтримували несторіанство, монофізитство, іконоборство тощо.

Звідси випливає, що основна функція держави (на наш погляд) – це забезпечення умов для вільного існування Церкви, а також утримання від спокуси розглядати Церкву або так звані традиційні віросповідання в якості неофіційного «міністерства духовних справ». Церква ж, у свою чергу, має побороти спокусу шукати державної підтримки у, скажемо світською мовою, конкуренції з іншими конфесіями. Для релігійної ситуації в Україні це очевидно. Бо ж тільки-но православні звертаються по допомогу до влади у східних регіонах, де УПЦ безперечно домінує, це луною озивається в західних, де переважно при керівних посадах влади різного рівня стоять представники УГКЦ, і в деяких центральних українських областях, де державні мужі – симпатики УПЦ КП.

Виходячи з окреслених вище міркувань, наша Церква в цілому вітає просування України до «європейської» моделі державно-церковних відносин. Говорячи про «європейську модель», ми розуміємо всю умовність цього словосполучення, оскільки єдиної парадигми взаємодії світської і церковної влади в Європі просто немає. Швидше ми маємо на увазі якісь основоположні принципи, сформульовані, зокрема, у загальноєвропейських документах і розвинені в практиці Європейського суду з прав людини. Держава має визнавати автономію релігійних організацій разом із правом останніх самостійно визначати свою внутрішню структуру та порядок формування ієрархії. Окрім того, держава не повинна втручатися у внутрішню діяльність релігійних організацій доти, поки така діяльність не створює загрози для громадського порядку, здоров’я, моралі, а також прав і свобод інших людей.

Виходячи з таких міркувань, наша Церква 2006 року взяла активну участь у розробці нової редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (нагадаємо, що в Україні дотепер діє дещо відредагований Закон початку 1990-х років). Приводом до розробки цього законопроекту стала критична оцінка чинного законодавства України у сфері свободи віросповідань Радою Європи. І ми в цілому залишилися задоволені результатом діяльності робочої групи, яку було створено при Міністерстві юстиції. Зокрема, законопроект передбачав надання статусу юридичної особи Церкві як об’єднанню релігійних організацій, що підсилило б позиції УПЦ та інших конфесій у діалозі з владою. На жаль, на вимогу УПЦ КП прийняття даного Закону було тимчасово зняте з порядку денного. 
   
 Акценти:

Дозволимо собі зупинитися на кількох ключових моментах, які фактично існують у відносинах Церкви та суспільства, однак на сьогодні ніяк не врегульовані законодавчо або ж урегульовані недостатньо.

Першу проблему вже було названо – це надання статусу юридичної особи релігійним об’єднанням. На сьогодні, згідно з українським законодавством, такий статус мають парафії (релігійні громади, кажучи мовою закону), монастирі, братства, місіонерські товариства та духовні школи. Релігійні об’єднання представлені «релігійними управліннями та центрами», тобто адміністративними органами – такими як, наприклад, єпархіальне управління або митрополія. Церква, так само як і окремі єпархії, не має статусу юридичної особи, тобто позбавлена більшості прав, зокрема майнових, які неможливо реалізувати без цього статусу.

Наступна проблема українського законодавства – фактична дискримінація церковних освітніх установ. Система освіти в Україні є досить централізованою. Відповідно, невизнання державою того чи іншого навчального закладу ставить його в становище «ізгоя» освітньої системи. Дипломи такого закладу не визнаються державними інституціями, його студенти не мають пільг, якими користуються їхні колеги зі світських вузів, зокрема, пільг на проїзд. Учені ступені у сфері богослов’я також не мають юридичної ваги. Але головне, що Церква позбавлена права відкривати навчальні заклади, в яких викладання церковних дисциплін було б інтегровано в загальноосвітній контекст.

Внаслідок такого нічим не виправданого законодавчого обмеження релігійним організаціям доводиться або маскувати богословські факультети під релігієзнавчі (як це має місце в Чернівецькому державному університеті), або проводити подвійну реєстрацію вищого навчального закладу: і як приватного світського, і як духовного (коли де-факто один навчальний заклад формально є двома незалежними юридичними особами, як, наприклад, зареєстрований Український католицький університет у Львові), або свідомо відмовлятися на цьому етапі від інтеграції в загальнонаціональну систему освіти (як Київські духовні академія і семінарія). Для вирішення цієї проблеми необхідне визнання за богослов’ям/теологією статусу окремої науки та фаху, на що українське Міністерство освіти поки не погоджується, хоча теологічні факультети існують у складі практично всіх провідних європейських університетів.

Ще одна, остання, юридична проблема, на якій необхідно зупинитися, – неврегульованість діяльності Церкви в силових структурах. На практиці УПЦ, як і деякі інші конфесії, здійснює пастирське служіння і в армії, і в міліції, й у військах прикордонної служби. Однак з формально-юридичного погляду це відбувається ніби з «чорного ходу». Бо єдина норма чинного Закону «Про свободу совісті…» говорить тільки про те, що «Командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів», а слово «капелан» трапляється в українському законодавстві лише один раз – у тексті Закону «Про символіку Червоного Хреста і Червоного Півмісяця…».

Нічого не прояснюють і Статути Збройних Сил, які лише зобов’язують командирів знати віросповідання своїх підлеглих, а також гарантують право військовослужбовців дотримуватися релігійних обрядів в індивідуальному порядку. Отже, давно назріла необхідність на законодавчому рівні врегулювати хоча б принципи взаємодії державних органів і релігійних організацій у такій специфічній сфері, як Збройні Сили та інші військові формування, а також у пенітенціарній системі. Тим більше, що такі відносини вже пройшли випробування часом.

Друкується за текстом доповіді Блаженнішого Володимира, Митрополита Кмївського та всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви (Варшава, Польша. Лютий 2008 року)

Докладніше читайте, будь ласка, на Офіційному сайті УПЦ (http://orthodox.org.ua)


 

Додати в соціальні мережі


Google Buzz Vkontakte Facebook Twitter Мой мир Livejournal SEO Community News2.ru Korica Google Bookmarks Digg I.ua Закладки Yandex Linkstore Myscoop Ru-marks Webmarks Ruspace Web-zakladka Zakladok.net Reddit delicious Technorati Slashdot Yahoo My Web БобрДобр.ru МоёМесто.ru

Автопідбір публікацій за темою



Сусідні публікації