Наш портал розповідає про служіння православних громад Боярського благочиння (Київська єпархія, Українська Православна Церква).
Проект заснований та здійснюється з благословіння Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського та всієї України


 

Галина Косовська, директор Києво-Святошинського районного дитячого будинку (м. Боярка): «Потрібно, щоб у кожному дитячому будинку була домова церква»

28. 11. 2007

– Галино Володимирівно, про долю дітей-сиріт зараз говорять багато. Та, на жаль, мало хто знає, як живуть ці діти, які проблеми у тих, хто їх виховує. Розкажіть, будь ласка, про ваш дитячий будинок.

– Нашому дитячому будинку скоро виповниться шість років, його засновник — районна державна адміністрація. Спочатку у нас було сорок три дитини. Сьогодні ми можемо прийняти до шістдесяти п’яти дітей. Вік наших вихованців — від трьох до вісімнадцяти років. Ми намагаємось створити для дітей гарні умови проживання, харчування, організувати літні оздоровчі поїздки. Залучили до цієї роботи українські та міжнародні благодійні фонди. Спочатку було важко, але яку радість відчуваєш, коли вдається змінити життя дітей на краще. Та кожен день, кожен рік роботи переконує нас, що проблема сирітства в Україні є глобальною. Одні діти приходять, інші залишають дитячий будинок після всиновлення. Коли приходять нові вихованці, всі проблеми повторюються. Я і мої колеги давно зрозуміли, що для дитячого будинку не підходить ні шкільна система виховання, ні та, що застосовується в інтернатах. Наприклад, школярі певний час перебувають під контролем вчителів, потім, повертаючись додому, іноді повністю змінюють свою поведінку. В інтернаті ситуація інша. Діти знаходяться у певному ізольованому від навколишнього життя середовищі. У нашому випадку ми маємо щось середнє між школою та інтернатом, ми просто повинні дати дітям і родинне тепло, і готувати їх до дорослого життя.

– Яка доля чекає ваших вихованців, коли вони залишають дитячий будинок?

– Після закінчення школи вони отримують направлення на навчання, там перебувають на повному державному утриманні. Тобто їх навчання, проживання, харчування забезпечує державна соціальна служба. Після закінчення навчання вона дбає про дальше працевлаштування цих дітей. У багатьох випадках за ними є закріплене майно, залишене їм у спадок. Тут державні органи все чітко контролюють. Наші діти знаходять собі роботу і таким чином облаштовуються в житті. Хоча їм це зробити важче, ніж ровесникам, які мають батьківське піклування. Іноді долі наших вихованців складаються неочікувано для нас. Наприклад, коли ми створювали домашню церкву, то не могли навіть подумати, що троє наших дівчат будуть навчатися в духовному закладі. Одна дівчинка вже закінчила навчання, а дві ще навчаються в Одеській духовній семінарії на відділенні золотошвей.

– Коли ви почали співпрацювати з церквою? Які це дало результати?

– Коли ми подорожували по святих місцях Києва, Почаєва, то побачили, який це має вплив на дитячі душі. Тоді у нас виникла ідея створення при дитячому будинку домової церкви. Тепер ви можете її побачити, вона названа на честь введення в храм Пресвятої Богородиці. Ми із нашим священиком отцем Миколаєм Макаром співпрацюємо вже три роки. Приїжджає він до нас кожної середи, знає кожну дитину, кожне дитяче серце. Нам, вихователям, діти про свої проблеми не розкажуть, а на сповіді отцю Миколаю розкажуть. Результати просто вражаючі. Діти стають іншими. Крім того, у нас проходять уроки з основ християнської моралі. На мою думку, потрібно, щоб у кожному дитячому будинку була домова церква, потрібен священик, який духовно буде виховувати, наставляти дітей.

– Давайте перейдемо від проблем духовних до матеріальних. Чи вистачає на утримання дітей тих коштів, які виділяє держава?

– Ми фінансуємося з районного бюджету. На місяць для утримання однієї дитини виділяється приблизно сімсот гривень. Але врахуйте, що в цю суму входить оплата енергоносіїв, харчування, заробітна плата персоналу. Залишається на канцтовари, взуття, засоби гігієни та ще якісь дрібниці. Звичайно, умови життя дітей потрібно покращувати.

– У зв’язку з цим, як ви ставитесь до ідей реформування дитячих будинків?

– Проблема, я вважаю, не у реформуванні певних виховних закладів, а в тому, щоб запобігти появі сиріт при живих батьках. Потрібно створити сприятливі умови для існування молодих сімей, забезпечити батьків роботою, допомогти вирішити проблему житла. А якщо трапилась біда і батьки порушують права дітей, вони повинні нести за це відповідальність. На жаль, буває, що вони навіть на суд щодо позбавлення їх батьківських прав не приходять. Їм взагалі байдуже. А скільки є батьків, що навмисно виписують дітей з житлової площі, щоб потім вони не претендували на спадщину.

– А яка ситуація у вашому дитячому будинку зі всиновленням дітей?

– З 2001 по 2005 рік у нас всиновлена двадцять одна дитина. І тут теж є проблеми: буває, що дитину всиновлюють, а через певний час повертають у дитячий будинок. Причини можуть бути різні: і відсутність відповідальності за всиновлення, і труднощі у вихованні, і інше. Був випадок, коли батьки всиновили хлопчика, а через п’ять років привели назад. Іншого разу дівчинка прожила в сім’ї вісім років, і теж батьки вирішили розірвати всиновлення. Після пережитого у дітей дуже важко відновити психічну рівновагу. Я вважаю, що це просто жорстока безвідповідальність дорослих. До речі, іноземці частіше всиновлюють наших дітей, а проблем виникає менше. Так, ми кожний рік стараємося відправляти дітей на оздоровлення за кордон. Один наш вихованець потрапив до заможної італійської сім’ї. Через рік вони приїхали з бажанням всиновити цього хлопчика. Зараз йому вже дев’ятнадцять. Кожного року він зі своїми новими батьками до нас приїжджає. Всиновлення стало для нього дорогою у майбутнє. Хотілося, щоб такої щасливої долі дочекалися інші наші вихованці.

Розмову вів Володимир Мандзюк
Місія Української Православної Церкви
соціальної допомоги дітям
(офіційний сайт Місії –
http://mission.kiev.ua)