Наш портал розповідає про служіння православних громад Боярського благочиння (Київська єпархія, Українська Православна Церква).
Проект заснований та здійснюється з благословіння Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського та всієї України


 

Роздуми про єдність Церкви

17. 10. 2007

Роздуми про єдність Церкви

“Кровоточивою раною продовжує виснажувати Церкву розкол. Ми важко переживаємо цю трагедію і всіляко прагнемо до єдності. Ми до всіх людей ставимося з любов’ю, як заповідав нам Господь, і до друзів, і до недругів, і навіть до розкольників. Ми дуже сподіваємося на об’єднання. Шлях до єдності тільки один – через строге слідування Переданню і канонам Церкви” (з Різдвяного Послання Предстоятеля Української Православної Церкви Митрополита Київського і всієї України Володимира (2000/2001).

Істинна Церква Христова – Церква єдина, це ми щодня сповідуємо в Символі віри, тим самим визначаючи властивість Церкви, яка відрізняє Її від інших християнських співтовариств і віровизнань. Церква єдина у внутрішньому своєму житті, бо має Єдиного Главу – Господа нашого Іісуса Христа. Дух Божий об’єднує всіх в єдине Тіло Христове, в єдиний духовний організм, як душа в людині поєднує всі частини її тіла.Зовнішня єдність – це єдність учення, богослужіння і молитви, спадкоємності ієрархії і єдність церковного устрою. Зберігаючи єднання в молитвах і Таїнствах, підпорядкування церковним канонам і продовження апостольської спадкоємності ієрархії, Помісні Православні Церкви мають ряд особливостей (обряди і звичаї, богослужбова мова та інші), котрі підкреслюють їх індивідуальність і, разом з тим, виражають красу і колоритність єдиної віри.

Зі Святого Письма Нового Заповіту ми знаємо безліч прикладів, повчань і притч, зміст яких говорить про єдність Церкви Христової. Особливу увагу слід звернути на те, що єдність Церкви була предметом останньої, першосвященицької молитви Господа нашого Іісуса Христа: “щоб усі були єдине” (Ін. 17, 21). Дією Духу, єдністю віри і життя, особливо через Євхаристію, віруючі з’єднуються в єдине, однодумне і одностайне ціле, – “утворюють одне тіло” (1 Кор. 12, 12). Найбільше таїнство Євхаристії, яке є Жертва, найтіснішим чином сполучає всіх вірних в єдино тіло в Христі і “здійснення таїнств — і особливо Євхаристії — більш значущо, ніж проповідь Слова”, – пише митрополит Іоан (Зізіулас). [1]

Тому головним показником єдності Православної Церкви є спів-служіння і со-причастя. Той, хто нехтує ними, нехтує і єдністю всієї Церкви; той, хто знаходиться поза межами Православ’я свідомо або несвідомо, позбавляється благодатного дару Спілкування біля Святого Престолу. Також добре відомо, що відмова від Євхаристійного спілкування є крайнім заходом попередження, межею, переступивши яку християнин вже опиняється за межами Православ’я. Акт про канонічне спілкування РПЦ і РПЦЗ, який після тривалої і ретельної підготовки був проголошений в травні цього року, є прикладом вирішення проблем і труднощів, що виникають на шляху подолання розділень. В зв’язку з цим, виняткова роль належить спів-служінню ієрархів і кліриків Помісних Православних Церков, яке виразно сприяє зміцненню єдності Православ’я і свідчить про істинність Церкви Христової.

Святитель Василій Великий бачить загальну причину розділення Церков в слабкості у деяких християн відчуття взаємної братської любові і пошани [2]. У випадках різнодумства вони ставлять свою думку вище думки будь-кого іншого, не погоджуються підпорядкувати її навіть голосу цілих Церков у всій Вселенській Церкві, всіх хочуть учити, не вважаючи можливим чомусь вчитися у інших.

«Аналізуючи причини церковної смути, намагаючись зрозуміти таємні пружини негараздів, що терзають православний люд, – пише митрополит Іоан (Сничов), – необхідно, перш за все, зрозуміти, що корінь усіляких бід людських – гординя і її похідні: пихатість, свавілля, срібролюбство, прагнення влади, гнів…

Але страшніші за всілякі інші розділення смути церковні, бо з кожним відпаданням частини членів Церкви, що спираються на людські мудрування, все менше і менше залишається тих, хто спасається. Бо тільки в Церкві, що зберегла непошкодженим учення Христове, проповідь апостольську і правила семи Вселенських Соборів, можливе спасення.

Через те ворог роду людського докладає всіх зусиль, щоб зруйнувати соборну, спасительну єдність Церкви Христової…

“Благаю вас, браття, ім’ям Господа нашого Іісуса Христа, – закликав нерозсудливих апостол Павло, – щоб усі ви говорили одне і не було між вами розділення, а щоб ви з’єднані були в одному розумінні та в одній думці” (1 Кор. 1, 10).

Але гординя людська, підбурювана ворожими лестощами, продовжувала породжувати властиві їй злі плоди. Єресь і розколи із століття в століття терзали Церкву. Божевільні єресіархи і розколовчителі осмілювалися привласнювати собі право на Істину, роздираючи тіло Церкви, як колись срібролюбиві стражники роздирали біля підніжжя Хреста ризи розіп’ятого Сина Божого» [3].

Ми знаємо, що в світі знайшлися люди, які не захотіли розділити з Христом Його життя і покинули Євхаристичну трапезу. Також ми знаємо, що Церква – це Тіло Христове і наше спілкування в Таїнстві Євхаристії повинно бути реальним. А цієї “реальності” спілкування між Православною Повнотою і тими, хто знаходиться в розколі, – не існує.

На жаль, і сьогодні існують розділення в церковному суспільстві. Внаслідок реорганізації суспільно-політичного життя на початку 90-х років, виникли церковні розділення в Естонії, Молдові та Україні. З’являються ідеї, що домінують над церковною єдністю, заради яких християни покидають межі Матері-Церкви, одночасно втрачаючи і можливість спасення. Впродовж 15 років наша Церква сумує з цього приводу, всіляко закликаючи до збереження церковної єдності і Євхаристичного спілкування з усією Православною Повнотою.

Розділення – не метод політичного або суспільного змагання і не метод боротьби з недоліками, які в розколі неминуче примножуються. Кожен християнин, що перебуває в спілкуванні з Кафоличною Церквою, в слухняності Її святим канонам, з досвіду знає, що означає “перебувати в любові” Христовій, перебувати в невимовній єдності з Богом. Але, на жаль, внаслідок відомих причин у нас існують православні «поборники за чистоту віри і церковну єдність», які, прагнучи трудитися на благо Церкви, стають винуватцями церковних непорозумінь. Богомудрі старці з власного досвіду повчають усіх діяти з любов’ю до всіх і згідно з благословенням архіпастиря і досвідчених духівників.

Руська Православна Церква, усвідомлюючи відповідальність перед Богом і народом Божим за церковні розділення попереджає: «Тільки через зв’язок з конкретною общиною здійснюється для кожного члена Церкви спілкування з усію Церквою. Порушуючи канонічні зв’язки зі своєю Помісною Церквою, християнин тим самим пошкоджує свою благодатну єдність зі всім тілом церковним, відривається від нього. Будь-який гріх в тій чи іншій мірі віддаляє від Церкви, хоча і не відлучає від Неї повністю. У розумінні Древньої Церкви відлучення було виключенням з євхаристичної громади» [4].

Кожен з нас повинен свідомо брати участь в святих Таїнствах, а кожен священнослужитель зобов’язаний стати справжнім спів-служителем. Щоб досягти цього необхідна постійна євангелізація всього суспільства, уважніша і ретельніша підготовка до регулярного Причастя Тіла і Крові Христових новонавернених і мирян, які щойно приходять до церковного життя, оскільки спілкування в Таїнствах є нормою літургійного життя. Не можна покарати відлученням від Причастя того, хто не розуміє його важливості і сенсу, хто несвідомо приступає до Таїнства. Тому, роздумуючи про тих, хто свідомо або несвідомо позбавлений Євхаристичного спілкування, ми повинні шукати шляхи євангелізації.

Найрезультативнішим методом вирішення загальних питань розділення може бути відкритий діалог. На парафіяльному рівні дуже ефективною може бути розмова не з групою людей, а з кожним окремо. Але вести її треба також дуже обережно і зважено. Часто ми намагаємося когось “примусити” визнати свою помилку, обрушити на свого опонента шквал логічних доказів і “змусити” його повернутися в Церкву, повернутися в простір спілкування, прийти в єдність… Тут дуже легко непомітно для самого себе впасти в гординю, примушуючи свого брата, що заблукав, визнати нашу власну правоту, а не правоту Христа. Часто у нас просто відсутня елементарна культура спілкування з суперечливих питань.

Роздумуючи про життя Святої Церкви, важливо враховувати не тільки предмет обговорення, але і метод. Життя Церкви будується за певним чином, якому відповідає особливий стиль внутрішньоцерковної дискусії. Люди церковні це знають і відчувають. І коли ця дискусія виходить за рамки церковного співтовариства, дуже важливо і необхідно, щоб вона не набувала спотворених форм. Ми повинні вносити до церковної дискусії і церковну культуру обговорення. Про це перестерігає і Архієрейський собор Руської Православної Церкви: «Всередині Церкви виникають час від часу різні погляди на стан її внутрішнього життя і зовнішньої діяльності. У зв’язку з цим, Освячений Собор нагадує священнослужителям і мирянам, що різнодумства в Церкві, за словом апостола Павла, допустимі (1 Кор. 11, 19), але вони, так само як і способи їх пом’якшення, не повинні розривати узи любові і спілкування, що зв’язують воєдино Церкву, – таємниче тіло Христове. Ситуації непорозуміння, що виникають в Церкві і загрожують протистоянням, слід вирішувати тільки у дусі ретельного і мирного осмислення їх соборним розумом» [5].

Поза сумнівом, основою будь-якої церковної дискусії з суперечливих питань повинна бути християнська любов до ближніх. «По тому знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13, 35), – свідчить Євангеліє. Наше братське, тепле і щире ставлення є запорукою доброго відношення і з боку інакодумців з деяких питань. «Нехай буде слово ваше: так, так; ні, ні» (Мф. 5, 37). Дискусія повинна стати основою пошуку шляхів взаєморозуміння і компромісу, а не втілюватися в причину збентеження, протестів, агресії, ворожнечі і нових розділень. У той же час, церковна дискусія не може виходити за рамки православного вчення і благочестя, при її веденні необхідно твердо слідувати духу і змісту рішень Священних Соборів і Синодів, а також благословенню Священоначалія. Захищаючи свою віру, нам необхідно бути мудрими, як змії, і лагідними, як голуби (Мф. 10, 16), і одночасно, «якщо можливо, …в мирі з усіма людьми» (Рим. 12, 18).

Все вищесказане також стосується і дискусії суспільно-церковної. Внаслідок атеїстичного виховання, вважається, що публічно говорити про віру не зовсім пристойно, оскільки в цьому є частка фанатизму, вірою повинно займатися духівництво. Православ’я вважається недоречним в світських установах. На жаль, деякі християни з кращих бажань, намагаючись активно воцерковити людей, для яких віра чужа і незвична, дають привід для спокус. Часто така активність сприймається негативно. Ми повинні просто любити і свідчити про повноту християнського життя по слову великого подвижника землі Руської преподобного Серафима Саровського: «Стяжи Дух мирний і навколо тебе спасуться тисячі».

Церква, Главою Якої є вседосконалий Лікар – Христос, безумовно володіє благодатною силою лікування, а значить розкол, що існує в Україні, може і повинен бути вилікуваний. Двері не замкнуті. Хай кожен приходить з смиренням, упокоренням свого серця, і він буде з радістю прийнятий в єдину, святу, соборну і апостольську Православну Церкву, чим і знов знайде можливість спасення.

Оксана Жаборинська,
м. Львів

Джерела:
Le Mystere de l’Eglise dans la tradition orthodoxe, Irenikon, 1987. № 3, с. 327
http://www.listsheet.ru/text/070.htm / Митрополит Иоанн. Стояние в вере. Очерки церковной смуты. Санкт-Петербург, 1995. С. 7-9. / Основні принципи ставлення РПЦ до інослав’я. Документ прийнятий Ювілейним Архієрейським Собором 2000 р. Розділ 1., п.1.10. / З матеріалів Архієрейського Собору 1994 року.


 

Додати в соціальні мережі


Google Buzz Vkontakte Facebook Twitter Мой мир Livejournal SEO Community News2.ru Korica Google Bookmarks Digg I.ua Закладки Yandex Linkstore Myscoop Ru-marks Webmarks Ruspace Web-zakladka Zakladok.net Reddit delicious Technorati Slashdot Yahoo My Web БобрДобр.ru МоёМесто.ru

Автопідбір публікацій за темою



Сусідні публікації